ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
Верховного Суду України у справі про стягнення відновної вартості зелених насаджень
Верховний Суд України на спільному засіданні cудових палат у цивільних та господарських справах 1 липня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-178цс15, предметом якої був спір про стягнення відновної вартості зелених насаджень.
Суд зробив правовий висновок про те, щоза змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатисяпро порушення її права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядається, суд не врахував положення закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення прокурором перевірки.
ПОВНИЙ ТЕКСТ ПОСТАНОВИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
|
1 липня 2015 року
|
|
м. Київ
|
Судові палати у цивільних та господарських справах
Верховного Суду України в складі:
|
головуючого
|
Григор’євої Л.І.,
|
|
|
суддів:
|
Барбари В.П.,
Берднік І.С.,
Гуменюка В.І.,
Жайворонок Т.Є.,
Ємець А.А.
Колесника П.І.,
Лященко Н.П.,
|
Охрімчук Л.І.,
Потильчака О.І.,
Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л.,
Сімоненко В.М.,
Шицького І.Б.,
Яреми А.Г.,
|
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокуратури м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області до ОСОБА_1 про стягнення відновної вартості зелених насаджень за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року,
в с т а н о в и л и:
У січні 2014 року прокуратура м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, у якому, уточнивши позовні вимоги, просила стягнути з відповідачки відновну вартість зелених насаджень у розмірі 124 тис. 101 грн. 41 коп.
Заявник зазначав, що 24 квітня 2008 року Бучанською міською радою Київської області прийнято рішення про передачу у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею S, АДРЕСА_1, на яку відповідачці 9 червня 2008 року видано державний акт.
На зазначеній земельній ділянці знаходилися багаторічні зелені насадження, відновну вартість яких ОСОБА_1 повинна була сплатити до міського бюджету на підставі статті 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів".
Посилаючись на те, що ОСОБА_1 відновну вартість зелених насаджень, розташованих на цій земельній ділянці, не сплатила, що було виявлено за наслідками перевірки, проведеної на підставі постанови прокуратури від 6 червня 2013 року, прокурор просив про задоволення позову.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року в задоволенні позову прокуратури м. Ірпеня Київської області в інтересах Бучанської міської ради Київської області відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року рішення районного суду скасовано, позов прокуратури м. Ірпеня задоволено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено.
У травні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року з підстави невідповідності оскаржуваної ухвали правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 25 березня 2015 року та 23 грудня 2014 року щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права статей 261, 266, 267 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заявипропереглядсудовихрішеньуцивільнихсправахєневідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Зазмістомпідпункту"б" пункту 2 частинидругоїстатті 3604ЦПКУкраїнисудзадовольняєзаявупропереглядсправиВерховнимСудомУкраїниіскасовуєсудоверішення та залишає в силі судове рішення, що було помилково скасоване судом апеляційної та/або касаційної інстанціїусправі, якапереглядаєтьсязпідстави, передбаченоїпунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що рішенням Бучанської міської ради Київської області від 24 квітня 2008 року у приватну власність ОСОБА_1 передано земельну ділянку площею S, що розташована за адресою: АДРЕСА_1.
9 червня 2008 року ОСОБА_1 отримала державний акт про право приватної власності на цю земельну ділянку.
На зазначеній земельній ділянці знаходилися багаторічні зелені насадження, відновну вартість яких у розмірі 124 тис. 101 грн 41 коп. ОСОБА_1 мала сплатити до міського бюджету під час передачі їй земельної ділянки у власність на підставі статті 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" та Порядку видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2006 року № 1045.
Однак ОСОБА_1 після набуття права власності на земельну ділянку відновну вартість зелених насаджень до місцевого бюджету не сплатила.
Факт несплати ОСОБА_1 відновної вартості зелених насаджень виявлено за наслідками прокурорської перевірки, призначеної постановою прокурора м. Ірпеня Київської області від 6 червня 2013 року, що стало підставою для пред’явлення прокурором у січні 2014 року позову в інтересах Бучанської міської ради Київської області про стягнення заборгованості зі сплати відновної вартості за зелені насадження.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України дійшов висновку про те, що позов до суду подано з пропущенням позовної давності, перебіг якої розпочався 9 червня 2008 року – з дати отримання ОСОБА_1 у власність земельної ділянки.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд вважав, що позовна давність не пропущена, оскільки прокуратурі м. Ірпеня Київської області стало відомо про порушення інтересів держави у зв’язку з недотриманням вимог законодавства про сплату відновної вартості зелених насаджень за наслідками прокурорської перевірки від 6 червня 2013 року, а відтак перебіг позовної давності слід рахувати саме з цієї дати.
Відмовляючи у відкритті касаційного провадження, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з висновком суду апеляційної інстанції про початок перебігу позовної давності з дати, коли прокуратурі стало відомо про порушення інтересів держави.
Разом з тим в інших справах з подібних правовідносин, на які посилається ОСОБА_1 як на приклад невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування норм матеріального права, Верховний Суд України висловив такі правові позиції:
- прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду (постанова від 25 березня 2015 року);
- положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, тому суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відлік позовної давності починається з моменту виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення земельного законодавства (постанова від 23 грудня 2014 року).
Отже, аналіз змісту оскаржуваного рішення та наданих для порівняння судових рішень свідчить про невідповідність оскаржуваного рішення правовим висновкам щодо застосування статей 261, 267 ЦК України, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах виходять з такого.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Отже, позовна давність – це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред’явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).
При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатисяпро порушення її права або про особу, яка його порушила.
Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та частиною другою статті 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України у своїх постановах від 25 березня 2015 року та 23 грудня 2014 року
У справі, що переглядається, прокуратурою пред’явлено позов в інтересах Бучанської міської ради Київської області, яка підтримала позов і якій було відомо про її порушене право з часу державної реєстрації ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку – 9 червня 2008 року.
Незважаючи на викладене, суд касаційної інстанції фактично наділив прокурора статусом самостійного позивача та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення ОСОБА_1 земельного законодавства.
За таких обставин відповідно до вимог підпункту "б" пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Подільського районного суду від 4 листопада 2014 року.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л и:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 січня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Подільського районного суду м. Києва від 4 листопада 2014 року.
ПостановаВерховногоСудуУкраїниєостаточноюіможебутиоскарженатількинапідставі,встановленійпунктом3частинипершоїстатті 355 ЦПКУкраїни.
|
Головуючий
|
Л.І. Григор'єва
|
|
Судді:
|
В.П. Барбара
І.С. Берднік
В.І. Гуменюк
А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок
П.І. Колесник
Н.П. Лященко
|
Л.І. Охрімчук
О.І. Потильчак
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
І.Б. Шицький
А.Г. Ярема
|
_03_03.png)
